Військові дії в Україні сьогодні на перших шпальтах в усіх інформаційних ресурсах. Та не слід забувати, що війна потребує фінансових ресурсів, а фінансові ресурси не є невичерпними.
Намагаються підсумувати збитки від окупації Криму. Скільки б їх не нарахували – вони є і вони значні. Збитки від війни на Сході України, певно, і не намагаються рахувати – війна не завершена. Але зруйновані мости, дороги, будівлі, житло, зруйнована система і інфраструктура, зменшення чисельності працездатного населення в цілому в Україні за рахунок тих, хто виїхав за кордон і зменшення продуктивності праці, або відсутність праці, як такої взагалі, біженців зі Сходу – це ще більші збитки. Не будемо говорити про витрати на укріплення боєздатності армії і добровільних військових групувань – це, в переважній більшості, заслуга пересічних громадян. Вони віддають останнє, що у них лишилося після рекетирської економіки Януковича і Азарова. У населення фінансові ресурси також вичерпні. Адже з такими темпами може настати час, коли за власні кошти українець не зможе задовольнити навіть первинні потреби за пірамідою Маслоу.
Ми виходили на Євромайдан, щоб мати можливість вчити дітей у Європі, вільно подорожувати, вести ділові стосунки з європейськими країнами, набиратися досвіду і покращувати якість життя. За останнє півріччя в економічному плані Україну відкинуло на десятки років назад. Чи готові прийняти нас таким у ЄС?
На мою скромну думку (ІМХО) неможливо пробачити Росії і Путіну (саме в такому порядку, бо насправді, якщо вони, росіяни такі хороші, то чому дозволили якомусь злобному карлику собою управляти?) те, що зроблено з Україною. Але і не можливо пробачити Європі те, що нею НЕ зроблено для України. У свій час, коли Дмитро Ярош у своїй передвиборчій програмі говорив про незалежність України від Європи і не бажання вступати в ЄС – це звучало майже, як єресь. Сьогодні все більше підтверджень словам зачарованого Семена Семенченко (до речі йому вже пора скидати балаклаву – інтрига затягнулася): «Никакая Европа нам не поможет. Кроме нас, никакая Украина никому не нужна. Им нужен щедрый Путин. Надо надеяться на себя».
Європейці мислять прагматично, тому вони до цих пір живі і щасливі, а емоційну Україну і не менш емоційну Росію трясе, як чорт грушку. Очевидно, що ЄС не дуже задоволена, яку країну (в економічному плані) взяла під своє крило. Вона боїться і боїться сильно. Україна непередбачувана і поки ще не пізно ЄС намагається її взяти у свої шори.
Саме так можна розтлумачити заяву єврокомісара з питань розширення та європейської політики сусідства Штефана Фюле. Надання Україні нової фінансової допомоги з боку ЄС можливе лише за умови активного просування конституційної й адміністративної реформ та змін у системі юстиції.
ЄС не здатна на благодійність. В Європі мають бути певними, що зможуть повернути свої вкладення, або ж хоча б Україна не стане постійним економічним головним болем. Справа в тому, що ніхто поки не знає чим взагалі стане Україна.
На цій оптимістичній ноті хотілося б лише добавити, що мені мій Президент подобається з кожним днем все більше і більше хоча б через те, що не хотілося б бути на його місці. Адже саме йому прийдеться все це розгрібати.