Майдан, Одеса, Донбас…І знову гинуть наші хлопці. Якби могла, охопила б крилами, захистила б всіх. Та можу лише молитися. Так думає кожна українська жінка. Яка незалежно від віку, від наявності сина чи просто дітей, є матір’ю. Вони захищають нас. А хто захистить їх?
Захистити кожного громадянина, стати надійним тилом і підґрунтям майбутнього – ось основне завдання держави. Два десятки років незалежності. Що ми мали від держави? Гарні гроші на народження дітей, щоб ростити рабів для Януковича?
Куди не візьмися, якої галузі не торкнися – кругом потворна пародія на систему. Залишки радянської надбудови в перемішку з російським плагіатом. Промисловість, освіта, здоров’я, армія, міліція, система державотворення, самоуправління – все не те, що зруйноване, ні, воно спотворене, скалічене. Політологи втішалися: от як помре останній «совєцкий» бюрократ, тоді і життя налагодиться. Тільки за цей час наплодилися мутанти, гібриди борців за «свєтлоє комуністічєскоє будущєє» і представників «згнівающєго капіталізма». Вони усюди. Це майже неможливо викорінити. Оте нікчемне «майже» дає надію.
Не можу дивитися «Зима, яка нас змінила» — плачу, плачу, аж захлинаюся: від болю, від гніву, від несправедливості. Не раз чула від чоловіків: «Краще нехай мене б застрілили. Мені вже 45, а воно таке молоде, все життя по-переду могло б бути».
Пройшли місяці і знову смерті. І ці, вже підготовлені сорокап’ятирічні сьогодні на Півдні, на Сході, на блокпостах об’їзних доріг біля великих міст, на кордоні.
Важко сказати, коли це закінчиться. Враження, що маємо лише затишшя перед бурею. Недаремно цих виборів так чекають. Чекають всі: і українська теперішня влада, і Путін, і Європа, і США, і весь світ. Кожен очікує на визначеність ситуації, щоб діяти далі.
Нам не приходиться оглядатися на когось. Ми не повинні вибирати кращих з гірших, або менше зло з поміж двох. Освіжіть у пам’яті події на Майдані, подивіться «Зима, що нас змінила», прослухайте у тисячний раз «Плине кача по тисині», перегорніть домашні світлини з похоронів Небесної сотні, власні з Майдану, подивіться у YouTube, як нещадно вбивають українців сьогодні на Донбасі і прислухайтеся до свого серця. Відкиньте рекламне задурманення, хвалебні оди і пасквілі. Подумайте чого хочете саме ви, дайте волю своїм почуттям, не вмовляйте свою совість, згадайте, що це нікчемне «майже» перевернуло суспільство, змінило світогляд мільйонів, збурило Всесвіт. Пам’ятаймо, ми українці, нікому нічого не повинні і не винні. Ми маємо зробити так, як краще для нас.
Замість епілогу. Знайомий адвокат, хитрий, як всі адвокати, що не раз приймав участь у виборчому процесі у різних іпостасях і бачив все це із середини, сказав: «Я не голосую уже десять років. Адже ще жодного разу не було кандидата, якому я б довірив управляти моєю країною. Якби кожен виборець мислив як я, то вибори б відбулися б десь так із п’ятої спроби. Шкода, звичайно державних грошей, але тоді б був толк».
Текст –
майже нi про що. Але щось у ньому дряпнуло мене. Нi те, що знов «плач
Ярославни» за загубленими 23 роками незалежностi країни, у якi було тiльки
руйнування суспiльства та держави. Це вже у сучаснiй публіцистицi – загальне
мiсце, клiше, а зараз ще й зi спробою повісити усi злочини лише на Януковича,
немов його «попередники» були чимось краще. Пограбування та навiть гвалтування
України йшло усi цi 23 роки! I iде зараз.
Що
було за 23 роки зроблено
доброго, гiдного, що, як кажуть, можна було б пред’явити усьому свiту?..
Автор
пише, що «куди не візьмися, якої галузі не торкнися –
кругом потворна пародія
на систему». Пародiя на наше радянське минуле, але у гротескному та жебрацькому варiантi (уся промисловiсть,
будiвництво, армiя, мiлiцiя, село), або вiдвертий «плагіат», як пише автор, з того, що робилося й робиться у
сучаснiй Росiї (система телебачення, масс-культура,
монопольний капiталiзм, свавiлля олiгархiв, видавлювання скляними бiзнес-центрами традицiйної архтектури у
середмiстi майже кожної областi).
Але в Росiї усе ж за цi роки, хто що б не говорив, врештi була сформована дiйсно самостiйна, незалежна нi вiд
кого держава. З
бiльш-меньш прийнятним рiвнем добробуту людей (якщо порiвнювати з нами). Фiльми «кацапських»
режисерiв іноді отримують першi призи на мiжнародних фестивалях (Канн, Венецiя, Берлiнале), росiйським
вченим за цi 23 роки давали
Нобелiвськi премiї, та у дипломатичному
сенсi країна знов стала одним з найвпливовiших гравцiв в мiжнародних вiдносинах…
А чим може пишатися Україна? Та
мабуть тiльки тепер, пiсля подiй цiєї зими, про неї хтось почув, та якась невеличка частина людей у свiтi навчилася знаходити нашу батькiвщину у атласi.
Де
зараз українське кiно?
Де нацiональна наука, яка б була вiдома за межами нашoї країни? Де ну хочь будь-якe досягнення
колись найбiльш розвинутoї
республiки СРСР? В освiтi, y виробництвi? Навiть славетнi українськi продукти –
м’яснi, зерновi, молочнi – якщо хтось за нашими межами й знає, то тiльки сусiди-«брати» на пiвночi та
сходi; i усе. Пишаємося, що продаємо свою зброю за кордон? Та скiльки тої зброї продаємо, та кому? Таким же жебрацьким, як i наша,
країнам
(Пакiстану,
Лаосу, Афганiстану, Африцi), для котрих навiть росiйська зброя – занадто коштовна, та якi навряд чи колись зможуть
повнiстью розрахуватися за
неї з нами.
Думаємо, що тепер, притулившися до так званого Заходу,
зможемо зробити країну процвітаючею
та соборною? Навряд. Можна подивитися на сучасну Болгарiю та Румунiю, якi до ЄС
увiйшли, i НАТО. Ну й стали
вони процвітаючими? Бiльш половини чоловiкiв залишили свої домiвки, щоб працювати поденниками у захiднiй
Європi. Piвeнь життя – ганебний.
Нижче, нiж був за часи «соцiалiзму». А Україна навiть на рiвень сучасної Румунiї не вийде, бо стан нашoї економiки та соцiaльної єдностi й поряд
не стояв… А що буде з
нашою «соборнiстью»? Ми готові усiм суспiльством до «європейських цiнностей»? Бо цi цiнностi – не лише нiмецькi
автобани та машини, не лише
iталiйськi
туфлi, але й ще бородатi
жiнки на Євробаченнi-2014, офiцiйнi шлюби мiж батьком №1 та батьком №2. Ми усi, «соборно», готові до
гей-параду по Хрещатику у Києвi? А вiдмовитися ж нiяк неможливо. Захiд не зрозумiє!
Це не текст — це емоції, що хаотично рухаються у мізках українців. Жаль, печаль, туга і завзяття. Більше ніхто і ніколи не зможе повернути нас у стан рабства. Боротися треба саме з цим — з рабом у собі. Неспокій і завзяття.
…Майдан теж емоції. Ним живе людина, ними ми дивуємо світ. Емоційна людина — жива людина.