Життєві ситуації, враження, судження викладаються в певну мозаїку. Виходить щось, чого сам від себе не чекаєш. За якихось чотири місяці більша половина українців може, не соромлячись, зізнатися, що вони бандерівці. Якщо не по спадку батьків, то по усвідомленню себе в своїй країні.

Не промину згадати про «Небесну сотню», їх не можна забувати. Можна змиритися зі смертю родича, батька чи матері, що померли у старості. Але ці смерті варто згадувати щодня допоки відчуття себе бандерівцем не укоріниться у розумі, серці, в свідомості і підсвідомості. Політики говорять, що ми прагнемо стати з Європою однією великою дружньою родиною, ми хочемо стати європейцями. А я не хочу ставати європейцем. Мені бандерівцем бути набагато комфортніше. Мені приємніше любити свою країну, її мову, її народ, традиції і історію – таку складну і неоднозначну, зі співаками, що ставали героями і вояками, що були зрадниками. Я не хочу воювати за європейські переконання, за чотири місяці від дня початку Майдану у мене з’явилися свої переконання, своя правда, своє бачення світу. Наших політиків чекає велике здивування, коли вони зрозуміють, що діючи за старими правилами, хоча і з точки зору нібито справедливості, здорового глузду і економічної доцільності, вони не здобудуть ніколи повного схвалення народу. І вже немає ніякої різниці хто прийде до президентської влади – будь-хто буде під прицілом в переносному і прямому змісті.

Патріотизм в Україні — явище молоде і незріле, але воно вже стало стабільним. На запитання: «Де ти набрався цього радикалізму?» думаю кожен другий відповість – «У Facebook!» І це не важливо, що пишуть у новинах, і що «Українська правда» аж занадто демократична, і що Ярош у немилості у Росії, а Мірошниченко і Бенюк у США. І що Європа натякає, що для подальшої співпраці було б непогано взяти під контроль крайніх правих, а краще усунути їх взагалі із політичної боротьби. Чомусь мені здається, що народ все ж протестуватиме, якщо ВО «Свобода» відійде у тінь, а «Правий сектор» так і не стане офіційною партією. Не важливо, що говорять західні політики, а ще менш важливо, що говорить Путін і Ко. Важливо, що ті, хто сьогодні при владі в Україні випробовують людську довіру і терпіння. Українець, на відміну від гарячих східних хлопців, буде довго терпіти, а потім мовчки візьме рушницю – і все немає влади.

Не проявивши рішучих дій щодо Криму, залишивши на поталу окупанту наших вояків, представники уряду, в, крайньому разі, мали пояснити чітко і ясно, заради якої вищої мети вони допускають таке приниження країни. Пояснень немає, але тліє надія, що все ж вища мета існує і уряд знає, що робить.

А тим часом люди плекають у собі бандерівця, звикають до думки про війну, читають, як себе вести на окупованій території і вчаться стріляти і стрибати з парашута на випадок партизанської війни. До речі не обов’язково на своїй території. Основною страшилкою для росіян, як відомо, є «фашисти» і «бандерівці» (як бачите, вперше у тексті беру у лапки, бо у цьому випадку назва не відповідає суті). То мо, якби цих бандерівців було більше, російські окупанти побоялися б сунути свій камуфляж на територію України? А чому і ні? Клин клином вибивають.