Я гадаю, що зараз кожен із нас так. У приватній розмові на питання: «І що ти про це все думаєш? Що чекає нас в найближчому майбутньому?», відповідаєш, що все буде добре, все владнається, життя продовжується. Та при цьому кожен десь не так уже глибоко, але ретельно замасковано знає, що добре не буде.

Ми не в Криму і не в Слов’янську. За вікном відчайдушно цвіте яблуня і всупереч думок і настроїв, весна крокує і хочеться кохання. Молодь зграйками збирається на майдані, молоді мамочки прогулюються з дітками, підвипивші мажорики засіли в чорний «мерс» і недбало розвертаються посеред дороги, циганчата бігають від дяді до тьоті…життя як завжди.

Ось тільки ніяк з голови не виходять пронизливо тужні очі військового у камуфляжі. Їх десь осіб із десять біля автобусу з тернопільськими номерами. Вони неорганізованим натовпом зайшли до супермаркету: каші швидкого приготування, розчинна кава, булочки, серветки – набір для одного сніданку. Зацікавлено роздивляюся. На військових не схожі. Років за тридцять. Виправка не та, форма не по розміру, без пізнавальних знаків, чоботи в болоті – якісь, начебто «недовійськові». Але очі… Сумні, тужні очі. Начебто вирвана із звичного середовища існування душа, відірвана від родини, від роботи, забрана з дому від дітей.

Вже пізніше в новинах розповіли, що на місцевому полігоні проводяться навчання із підпавшими під мобілізацію.

Весна квітує і надієшся, що все якось минеться. І кожен розуміє – не минеться. Вже не минулося. Змінилося все навкруги: люди, обставини, суспільство, світ. Накриває тривога, але визріває впевненість: на Заході України не буде ні Криму, ні навіть Донецька. На Заході України завжди буде Захід України. До останнього мажорика і останнього батька в камуфляжі із сумними очима.

Адмірал Ігор Кабаненко вже давно пророкує нам війну. Його не слухають, але оприлюднюють заяви. Ось знову він на своїй сторінці в Facebook попереджає, що три потужні групи російських військ приведені в повну бойову готовність біля наших кордонів та в Криму: «Північ», «Центр» та «Південь». Це може означати, що найближчим часом можливе втілення одного із сценаріїв:

«1. Продовження «качелей» біля наших кордонів з провокативною та залякуючою метою, водночас розширення зон нестабільності із застосуванням російського спецназу (диверсантів).
2. Вторгнення під виглядом проведення «миротворчої операції» з метою оволодіння Днепропетровськом (головне), Одесою та Києвом, окупування відповідних територій України.
Усе це буде супроводжуватися інформаційно-психологічною операцією, спрямованою на наших військових та населення».

Психологічно ми готові до війни. Чи готова влада організувати достойний захист своїх громадян? Чи як завжди – все зробимо самі.

Кажуть українці не люблять убивати. Українці просто дуже терплячі. До пори.