«Ви вже десяті за сьогодні:)», — каже медсестра госпіталю. Та швиденько перепросилася: «Ви проходьте, хлопці будуть раді». Мені аж ніяково стало, приперлися зі своїми пирогами…десяті.

У кожній палаті, коли ми заходили у хлопців загорялися очі. Хтось зустрічав лукаво і з посмішками, хтось стримано і приязно. Всі чемненько дякували. З одним розговорилися. На побажання: «Щоб поки ви лікуєтеся пройшла війна!», він аж підстрибнув на ліжку: «А хто воюватиме, якщо всі у госпіталях лежати будуть!».

— Просто нехай ця війна закінчиться швидше. А то, ось на дворі дощ ллє. Як там зможуть хлопці воювати, коли стане холодно? Нехай все закінчиться.

— Швидше не буде. Аби до січня провиднілося.

— ?

— На нас вже зимове обмундирування шиють.

— А на добровольчі батальйони теж шиють?

— …

— Розкажіть щось.

— Нащо розказувати? Правди все одно не показують.

— Хто не показує українські чи російські ЗМІ?

— Яка різниця. Правди не показує ніхто. Журналісти беруть інтерв’ю, а потім цілими шматками вирізають те, що не вигідне керівництву. Друзі іноді питають, як там. Питають, слухають і не розуміють. Як я можу їм розказати, що таке «Град»? Вони просто не спроможні це зрозуміти.

— Про це треба говорити більше, щоб люди, діти знали, що ви пережили. Для історії. Пишіть нотатки, щоденники, щоб не забути.

— Це забути неможливо.

…

Ми пройшли всі палати. Їх доглядають. Їжі — гори. В основному солодощі, печиво. Цукерки у кожній палаті кілограмами.

У реанімації лише один поранений. Тяжкий, але при свідомості. Нас пустили і до нього. Всі хочуть, щоб вояки одужували. А позитивні емоції, як відомо, також лікують. Медперсонал з розумінням ставиться до таких от відвідувачів з вулиці. Простих людей, котрим вже не сила дивитися крізь вікна навпроти, як привозять нових поранених, як вони прогулюються з рідними у навколишніх парках. До артистів, що приїжджають їх розвеселяти і до генералів, що також їх веселять, голосячи про честь і доблесть. Зрідка під’їжджають дорогі машини. З них вивантажують пакунки. Потім у місцевій пресі з’являється новина: «Депутат такий-то відвідав поранених з АТО, що лікуються у госпіталі». З повним перерахунком всього привезеного.

В одній палаті застали батьків. Приїхали з Івано-Франківщини. Мама плаче: «В минулому році закінчив училище. 22 роки, має півторарічну дитину. Та дитина батька не бачила. Такий молодий і вже з пораненнями. Але дякувати Богу – живий».

— Поїдеш знову?

— Поїду.

З першого погляду хлопці втішені від уваги, йдуть на поправку. Але погляд. Не засмучений, не тривожний, не злий. Напружений, як у звіра на полюванні. Вони кожної миті готові знову повернутися на війну. Вони ображаються, що їх не розуміють. Це добре, що люди в тилу не розуміють страхіття справжньої війни. Хіба не за це вони воюють? Щоб їхні рідні не розуміли, що таке вогонь «Граду».