Підполковнику зовсім зле. Він відповідає на передбачувані питання, а його голос вже тремтить. Він закінчує відповідь, вибачається, розвертається та йде.

Кілька годин тому його частина, український зенітно-ракетний полк в Євпаторії, підняла російський прапор. Під прапором вишикували військовослужбовців, які з трьох варіантів — виїхати до України, демобілізуватися і жити в Криму чи присягнути на вірність Росії — вибрали останнє, пише bbc.co.uk.

Таких виявилася більшість. «Боляче говорити, але — 80%», — констатує підполковник Анатолій Гончарук.

Пан Гончарук вважає, що їх взяли залякуванням та спокусливими обіцянками. На прохідну останнім часом приїжджали представники Чорноморського флоту. «Розповідали, як добре служити в російській армії. Говорили, що тих, хто відмовиться від служби, з території Криму виженуть, квартири, які є в розпорядженні військовослужбовців, будуть передані тим людям, які будуть тут служити».

Також, за словами підполковника, російські посланці говорили, що органи безпеки України вже завели справи на всіх, хто залишив частину і чекають на них за межами Криму.

Це виявилося неправдою — Гончарук подзвонив у командування ВПС України сам.

Але житло — найголовніше, і найболючіше питання. Більшість службовців частини перебувають у феодальній залежності від тих, хто розпоряджається цими квартирами. А отже вихід з «дембелем» та подальшим життям в Криму для більшості – аж ніяк не вихід.

А частка кримчан у складі частини – 80%. Без варіантів, як-то кажуть.

Родина та батьківщина

«Розповідали, як добре служити в російській армії. Говорили, що тих, хто відмовиться від служби, з території Криму виганяють, квартири, які є в розпорядженні військовослужбовців, будуть передані тим людям, які будуть тут служити»

Підполковник Анатолій Гончарук

Але виявляється, є варіанти. Тільки ще гірші.

«Це навіть не державна проблема, це — проблема моєї родини», — пояснює капітан Людмила Лейковська.

Її чоловік хоче демобілізуватися. Пані Лейковська й сама вже не проти, але стверджує, що демобілізуватись доведеться вже з російської частини.

Це, вважає вона, загрожує їй кримінальним переслідуванням в Україні — за зраду. А вона має родину в Україні. І тепер вона розривається — між чоловіком в Криму і рідними в Україні, яка всього за один тиждень перетворилася на закордон.

«Моя батьківщина — Україна. Але й Росія може стати моєю батьківщиною. Або я зраджу себе, і батьківщину або… або я не знаю що».

Капітан Лейковська починає плакати.

Російський захист

Вперше я приїхав до цього полку 5 березня. Напередодні проросійськи налаштована громадськість намагалася прорватися на базу. А через ворота вже якимось чином проникли кілька десятків «невідомих солдатів». Підполковник Гончарук стверджує, що вони «попросилися в туалет». Дивне вторгнення.

Житло у частині — велика проблема

Хоч там як, ввечері 4-го березня інша частина євпаторійської громадськості — дружини і матері військовослужбовців — зупинили армійську вантажівку, що летіла на ворота.

Але в полку тоді встановилося якесь фантасмагоричне співжиття: російські військовослужбовці змусили українців здати зброю під замок, стверджуючи, що до частини нібито можуть прорватися «бандерівці». Неозброєні зенітники ходили частиною і як могли відбивали посягання росіян на пункт управління ракетними комплексами.

Поруч ходив представник кримської влади, який заявив, що все що відбувається — це тільки спосіб захистити українських військових від невідомих, але дуже підступних бандитів. По той бік воріт відбувався черговий мітинг з триколорами та георгіївськими стрічками.

«Це українська частина, яка здійснює спільну охорону своїх об’єктів з російськими військовослужбовцями, які прибули для…, — майор Геннадій Хорсун тоді надовго запнувся, — … запобігання… недопущення витоку зброї в маси».

«Крим, Росія — разом, армія з народом!» – кричали люди слідом за організатором мітингу.

Потім російські військові відійшли. Недалеко — метрів на п’ять від воріт з іншого боку.

Київ не дав наказу

Капітан Лейковська — фахівець по роботі з особовим складом. Всі ці три тижні вона була змушена якось пояснювати підлеглим, що у зв’язку із цим збирається робити керівництво у Києві.

«Це навіть не державна проблема, це — проблема моєї родини»

Капітан Людмила Лейковська

Верховне командування в Києві, за її словами, не робило нічого.

«Казали: «тримайтеся і не піддавайтеся на провокації». Всі трималися, захищали територію свого полку. І що сталося? За 21 день нам ніхто не прийшов на допомогу. Вказівок чітких з Міноборони і Генштабу не було».

Підтримки, говорить вона, ніхто не відчував. Трохи раніше капітан вимовила важке слово «зрада».

І пан Гончарук, і пані Лейковська кажуть, що солдати і офіцери були готові відстоювати частину, в якийсь момент думали навіть про використання зенітних установок проти російських БТРів.

Але наказ про використання зброї так і не надійшов. Головним для Києва було не дати привід «ввічливим зеленим чоловічкам» застосувати весь привезений з собою арсенал.

І поки обеззброєні українські офіцери показували мені казарми, біля входу ходив чоловік у «піксельному» камуфляжі, з автоматом і «Джмелем» (вогнемет – Ред.) через плече.

Служу «ну… своєму народу»

З понеділка територія частини почне змінюватися. Вчорашні офіцери та контрактники почнуть демонтувати старенькі стенди з непотрібними тепер гаслами типу «Кордони України святі й непорушні» або «Присягаю ніколи не кривдити український народ».

«Думаю, стабільність буде. І думаю, те, чого мені не дала українська армія, дасть російська»

Прапорщик Максим Шумеєв

Прапорщик Максим Шумеєв цілком може опинитися сам на сам з таким гаслом вже з наступного тижня. У п’ятницю він прийняв присягу Росії.

Це явно незручне для пана Шумеєва запитання. «Я як служив народу України, так само й залишаюся служити, ну… своєму народу. Можна сказати навіть так, що — кримському народу», — пояснює він.

«Ну… Російської Федерації», — визнає він, не без вагання.

Але ж народ, за словами прапорщика Шумеєва, іншим не став. «Як це — іншому? Національностей тут багато — кримські татари, українці, росіяни».

Національностей багато і, незважаючи на переможні підсумки кримського референдуму, є чимало тих, хто переконаний, що суперечності між різними етносами тепер посиляться.

Прапорщик плутається, але уявіть себе на його місці. Особливо якщо за вами підійшов поспостерігати російський «колега» з «Калашниковим», який вирішив поєднати охорону КПП з роботою армійського цензора.

Якось продершись через політику, пан Шумеєв переходить до економіки, і тут йому явно легше. «Я служу 15 років, і за ці 15 років мені українська армія не дала нічого. Навіть гуртожитку».

«Думаю, стабільність буде, — прогнозує своє життя в Росії і службу в російській армії прапорщик. — І думаю, те, чого мені не дала українська армія, дасть російська».

«Може, квартиру отримаємо»

Йому вторить Світлана Шевченко, яка очікує, поки після зборів з керівництвом російського загону повернуться два її зятя, які вирішили начебто залишитися на службі в рядах російської армії.

Вирішальний момент — піти чи залишитися?

«Ми радіємо, що все залишиться як і раніше, може зарплати піднімуться і пенсії, може, житло почнуть будувати і квартиру отримаємо».

Вона теж каже, що з пропискою в гарнізонному гуртожитку жодних варіантів, окрім переходу на службу в російську армію, не було.

На початку березня вона була серед тих, хто встав перед вантажівкою, що летіла просто на ворота частини. Але з того часу всі її хвилювання були тільки про те, щоб родичів «взяли до Росії». Взяли, ось.

«Я така рада – безмежно!», — повторює пані Шевченко.

Але безмежними є й трагедії на цьому витовченому п’ятачку біля КПП. Один з зятів вийшов з частини з сумкою і у формі — ознака того, що вирішив далі не служити. Моя співрозмовниця напружується.

Далі відбувається тиха, але гнівна розмова з дружиною, що його чекала. Офіцер і дружина йдуть вздовж паркану, сперечаються і жестикулюють.

Потім військовий розвертається і йде назад до воріт. Він ставить речі поруч з підполковником Гончаруком і йде назад у частину. Присягати, поки не пізно?

Важко уявити, щоб підполковнику стало ще важче на душі. Але, схоже, що таки стане.