Російські військові експерти сподіваються, що мирний план Петра Порошенка не спрацює. Вони вважають, що ключовий елемент, який міг би зробити сепаратистів поступливішими, — перекриття їм підживлення з Росії зброєю, поповненням, грошима та інформацією — не буде повністю здійснений. І через кордон все це продовжить сочитися, зміцнюючи збройні формування терористів ДНР і ЛНР. При цьому таких піклувальників мало цікавить, як танки з російських боксів опиняються в рядах сепаратистів. На їх думку, мабуть, це нормально, що Росія, яка на словах печеться про мир в Україні, фактично веде проти неї неоголошену війну, пише Укрінформ.

За допомогою армійських підрозділів перекрити усю більш як тисячну ділянку російсько-українського кордону в Луганській і Донецькій областях неможливо, заявив «Независимой газете» російський військовий експерт генерал-лейтенант Юрій Неткачев.

«Здається, це з області фантастики, — сказав він. — Якщо навіть направити сюди всю українську армію, а це 135 тис. військовослужбовців, на кожен кілометр кордону припадає всього близько 100 людей. Для прикладу: 86-кілометрову ділянку кордону Чечні з Грузією в першу чеченську кампанію 1994-1996 років Росія перекрити не змогла, хоча в той час тільки в гірській частині республіки дислокувалося угруповання військ чисельністю понад 50 тис. військовослужбовців».

За словами генерала, лише в другу чеченську кампанію в 2001-2003 роках вдалося на постійній основі розмістити в горах Чечні прикордонний загін, посилений мотоманевреними групами і цілою мотострілецької бригадою.

Експерт звертає увагу на те, що російсько-український кордон розташований на рівнині, тобто легко прохідний. Він перерізаний тисячами стежок і доріг. Усі їх перекрити дуже складно.

Напевно, саме на подібних оцінках заснована впевненість так званого прем’єра ДНР громадянина Росії Олександра Бородая, який заявив: «Наша технічна база розширюватиметься стрімко». Він хвалиться, що у сепаратистів з бойовою технікою все менше проблем. І вони намагаються «протистояти все серйозніше» українській армії.

Приймати на віру заяви як Неткачева, так і Бородая, безумовно, не можна. Оскільки їх розтиражували російські ЗМІ, а вже вони-то чудово обізнані, що таке інформаційна війна. Адже ще в позаминулому столітті визнаний німецький військовий теоретик Карл фон Клаузевіц сказав: «Перемога у війні досягається тоді, коли противник переконаний у своїй поразці». Однак задуматися є про що.

Терористи перетворили міста Донбасу в укріпрайони, в яких вогневі точки розташовані прямо в квартирах. За законами воєнного мистецтва, щоб успішно вести вуличні бої, потрібно мати шестикратну, а краще — восьмикратну перевагу у живій силі. Бойовики, окопавшись на захопленій території, всіма правдами і неправдами нарощують зараз свою чисельність.

При цьому по містах України котиться хвиля протестів проти відправки військовослужбовців у зону АТО. На акції виходять родичі — батьки, дружини, сестри. Їхні почуття зрозумілі. Тому що йти — навіть на війну — завжди легше, ніж залишатися і чекати. І одна думка про те, що можна не дочекатися, що це розставання — назавжди, вона жахлива.

На цьому дуже легко зіграти провокаторам. У 80-ті був Афган, але не було свободи слова, не було Інтернету, і що відбувається в горах тієї далекої країни, дізнавалися з чуток. І здогадувалися, як насправді, коли привозили цинкові труни. Але нікому і на думку не спадало протестувати і вимагати миру. Тому що, по-перше, в армію призивали всіх, хто досягнув 18-річчя і не мав відстрочки, і по-друге, тому що патріотичне виховання було таким, що «відкосити» від армії вважалося ганьбою.

Зараз все по-іншому. Про втрати в боях ми дізнаємося через лічені хвилини. І чим більше втрати, тим глибше шок. А отже, більше лягає під колеса вантажівок з новобранцями матерів.

Та й війна, якщо чесно, дивлячись на заповнені вечорами ресторани Києва та веселу публіку, яка прогулюється бульварами, здається незрозуміло чиєю долею. Хоча зрозуміло — чиєю. Тих патріотів, які пішли в добровольчі батальйони, і тих військових, які давали присягу захищати Батьківщину. Курсанти, які нині вступлять у військові виші, розумітимуть, як, можливо, не завжди усвідомлювали їхні попередники, що вона — не просто високі слова. Колись ці слова можуть зажадати вірності і дій ціною життя. Це треба чітко пам’ятати. Усім. І владі теж. Щоб офіцер, як у радянський час, знову став шанованою усіма людиною, а його сім’я відчувала себе захищеною в будь-якому сенсі.

Так чи вдасться організувати «Донбаський котел»? А що, є варіанти? Чим швидше затягнеться зашморг на шиї сепаратистської гідри, тим менше отрути вона встигне впорснути.