Гітлерівська анексія Судетів, аншлюс Австрії, сталінська інвазія у Фінляндії, окупація Балтійських держав – ці історичні алюзії доволі часто звучать останнім часом у контексті анексії Росією Криму. Вирішив долучитися і я до списку алюзій й запропонувати до розгляду події в Польщі на зламі 1980-81 років, пише zaxid.net.
Події ці значно ближчі нам у часі, й, можливо, тому дадуть зрозуміліший спектр аналогій у трактуванні подій актуальних.
Передбачаю, що багато наших досвідчених в історичних дискусіях читачів скептично захмикає: яка-така аналогія між протестами «Солідарності» й агресією Росії проти України? Запевняю, що вона є і дуже наочна. Спробую це пояснити. Але все своєю чергою.
Мені пощастило побувати в Польщі напередодні спалаху протесту, ініційованого профспілкою «Солідарність». Можливо, «побувати» – це трохи гучно промовлено. Та все ж у липні 1980 року ми з родиною їздили в гості до знайомих у НДР. Потягом – через цілу Польщу. Звісно, не обійшлося без розмов у купе з доволі комунікабельними західними братами.
Спілкування це залишило однозначно позитивне враження. Що запам’яталося найбільше навіть мені, тодішньому школяреві – це явна антирадянська налаштованість польських співрозмовників. Ну, ми теж не були марксистами-ленінцями, але вони, на відміну від нас, навіть не намагалися приховати свого «сердечного почуття» до всього радянського. Їх не бентежило, що розмовляють із досі незнаними їм людьми, тим більше – іноземцями. Один за одним сипалися антирадянські анекдоти. Запам’ятав одного:
Приїздить Брежнєв до Варшави, зустрічається зі Едвардом Ґереком. Польський лідер мило посміхається старшому братові, а той йому жорстко: «Що це у вас таке в країні діється, соціалізм не будуєте, католиків не перевиховуєте, західній пропаганді не опираєтеся. Навіть герб ваш як був білий орел, так і залишився. Де соціалістичні символи?» – «Не переживайте, Леоніде Іллічу, до завтра все виправимо», – сервильно обіцяє Ґерек. Викликає до себе художників і дизайнерів, ті цілу ніч працюють над новим гербом. На ранок Ґерек приносить радянському гостю новий ескіз. Ну, білий орел як був, так і залишився, тут нема ради. Але соціалістичні символи з’явилися: в орла серп під горлом і – молотком по голові.
Радянські люди не особливо розуміли, що твориться в сусідній Польщі. Нам, львів’янам, було трохи простіше, ми ставили саморобні антени, аби ловити польську телевізію – таке собі віконце на захід. Ми знали, що рік перед цим Польщу відвідав Папа Римський Іван Павло ІІ, проведені ним служби Божі в польських містах збирали мільйони вірних з усієї країни. Але навіть телекартинки було замало, щоб осягнути, який неймовірний вплив на польське суспільство мав цей візит, заклик Понтифіка не боятися, а особливо ці слова: «Нехай Дух ваш зійде і відновить обличчя землі! Цієї Землі!» Поляки, котрі й без того не були боязкими, враз втратили будь-який страх перед комуністичною репресивною машиною – і вітчизняною, і радянською.
Духовне піднесення вкупі з незадоволенням комуністичною системою вирувало, вилившись урешті-решт в суспільний бунт, очолений профспілкою «Солідарність». Лідер профспілки Лех Валенса проголосив страйк у Ґданську 14 серпня 1980 року. Акції протестів почали ширитися країною. «Солідарність» перетворилася на загальнонаціональний рух, до якого лише офіційно вступило понад 10 мільйонів поляків. А фактично його підтримувала вся країна за винятком номенклатури правлячої Польської об’єднаної робітничої партії та високих чинів у силових структурах і карних органах.
Всю осінь 1980 року в Польщі тривали акції протесту, маніфестації. Місцеве комуністичне керівництво було деморалізоване. Західні політологи називали польські події «початком кінця ери комунізму у Центральній і Східній Європі. Бо було зрозуміло: якщо демократія переможе в Польщі, то протестна хвиля легко вихлюпнеться за кордон. У Чехословаччині й Угорщині лише чекали слушного моменту, аби виставити свій рахунок Москві й комуністичній системі. Наприкінці 1980 року здавалося, що от-от відбудеться безкровне загальнонаціональне повстання, і влада у Варшаві перейде до рук «Солідарності» на чолі з Лехом Валенсою. Переляканий лідер ПОРП Станіслав Каня боув морально готовим хоч вже віддати владу в країні…
І тут в гру вступив тодішній керівник всемогутнього КДБ Юрій Андропов. Він вже мав серйозний досвід придушення революцій у соціалістичному таборі. 1956 року він був послом СРСР в Угорщині, й саме за його наполяганням в країну ввели війська для придушення антирадянської революції. У ЧССР 1968 року його роль узагалі була основною. Саме під його керівництвом здійснювали провокації в Чехії, які мали довести агресивний і антисоціалістичних характер виступів у Празі. Саме він раз за разом, виступаючи на Політбюро ЦК КПРС, наполягав на негайному військовому втручанні. 17 серпня 1968 року відбулося фатальне голосування на розширеному засіданні Політбюро щодо постанови «До питання про ситуацію в Чехословаччині», якою санкціонувалося використання танків країн Варшавського договору для придушення Празької весни. П’ятеро проголосували «проти», семеро – «за». Ще б один партієць завагався, і план Андропова провалився б, а тоді хто знає… Але історія, звісно, не знає умовного способу.
Та повернімося до польських подій 1980 року. Юрій Володимирович знову виступив на Політбюро й домагався діяти за старою перевіреною схемою: танки-репресії-утихомирення. Але цього разу Леонід Брєжнєв вагався. Не виключено, що він таки (з подачі компетентних осіб, котрі «не дружили» з Андроповим) вивчив реальну ситуацію у ЧССР 1968 року й зрозумів, що введення танків було цілком неадекватною відповіддю. А може, просто був неготовим влаштовувати нові міжнародні скандали, Афганістану вже й так більш ніж достатньо.
І тоді Андропов почав замислюватися над власним планом дій. А варто зауважити, що тодішній міністр оборони СРСР маршал Дмітрій Устінов був його вірним соратником, який в разі чого не підведе. Діяти треба було оперативно, адже, з одного боку, ситуація в Польщі розпалювалася з кожним днем. З другого – у США розпочався період безвладдя, коли старий президент Джимі Картер лише мав передати повноваження новому – Рональду Рейґану. Тому Вашингтон не зміг би зреагувати оперативно, а поки вникатиме в ситуацію, польський бунт буде придушено.
Посприяло плану Андропова і те, що Леонід Брежнєв подався з візитом до Індії, до своєї улюбленки Індіри Ганді. Прихопив він зі собою й значну частину Політбюро. Ситуація була якнайсприятливішою, зволікати не можна було, і головний кадебіст зважився на те, щоб запустити операцію інвазії.
До польського кордону неперервними потоками підвозили військову техніку й артилерію, тисячі вантажівок з вояками. Приблизно так, як у березні 2014 року до російсько-українського кордону підвозили російську армію. Мій знайомий, котрий у часи заворушень у Польщі відбував строкову службу в десантних військах на Львівщині, розповідав, що була не просто бойова готовність, а якась «суперготовність», коли навіть спати змушували з «калашами» під подушкою.
Тож 11 радянських девізій стояли на кордонах і були готові перетнути його, щоб «захистити соціалістичні завоювання польських трударів від імперіалістських посягань». Паралельно йшла масована пропаганда у ЗМІ. Польських бунтарів змальовували кровожерливими фашистами, котрі вбивають комуністів. А не дай Боже росіянину потрапити до них в руки – з’їдять живцем. Тобто спрямованість московської пропагандистської машини мало змінилася з тих часів.
У 1970-х роках на радянському телебаченні була дуже популярна гумористична програма «Кабачок 13 стільців». Дія нібито відбувалася у затишній польські кнайпі, де радянські актори, вдаючи зі себе польських обивателів, жартували на найрізноманітніші теми, розігрували сценки, співали під польські фонограми. Про популярність передачі говорив хоча б той факт, що всіх задіяних там акторів народ ідентифікував саме за ролями в «Кабачку». Спартака Мішуліна називали не інакше, як «Пан Директор», Михайла Державіна – «Пан Ведучий», Ольгу Аросєву – «Пані Моніка», Романа Ткачука – «Пан Владек», Зиновія Високовського – «Пан Зюзя», Рудольфа Рудіна – «Пан Гімалайський» тощо. У жовтні 1980 року передачу викинули з ефіру без жодних пояснень. Хоча мотивація була зрозумілою й без слів.
Отже, війська готові, громадська думка сформована, Брежнєв далеко – можна проводити операцію. Перетнути кордон радянські танки мали четвертого грудня. Але в ніч з третього на четверте стається те, чого Андропов аж ніяк не очікував. Польське національне радіо транслює на всіх каналах повідомлення про те, що щойно відбулася надзвичайна сесія Комітету національної оборони, екстрено створеного міністром оборони генералом Войцехом Ярузельським. На сесії обговорено завдання, які постали перед армією у ситуації, що склалася. Для людини невтаємниченої й не схильної читати «по-радянськи» між рядками, це повідомлення нічого не значить. Але для людей компетентних – це дуже серйозний сигнал: Військо польське готується до воєнних дій. Проти кого? Ну, не проти Німеччини ж.
Та все ж Андропов з Устіновим не хотіли вірити, що «дружня» Польща готова до військового опору. Аж тут генерал Ярузельський через екстрені канали звернувся до радянського уряду та глави держави. Суть звернення була такою: у разі вторгнення він віддасть наказ Війську польському боронити державу. Що більше, він закличе увесь польський народ стати на захист Батьківщини від іноземного посягання.
Історики досі сперечаються: чи то наказ радянським військам перейти кордон віддали, а потім скасували, чи навіть не віддали. У будь-якому разі війська кордон не порушили. А незабаром наказ військам дав сам головнокомандувач маршал Брежнєв: відходити від кордонів і повертатися на місця постійного базування.
Андропов програв цю комбінацію, хоча ще остаточно не здався. Незабаром він почав розробляти нову операцію. Благо, що ситуація в Польщі так і не втихомирилася. Керівнику КДБ конче було продемонструвати партії та світу, що до влади в Польщі рвуться фашисти-екстремісти. Треба було крові, підпалів, сутичок, перестрілок. Потрібен розгул анархії, демонстрація розколу польського суспільства, недієздатності місцевої влади. Тоді буде значно простіше переконати Політбюро, що ситуація вимагає рішучих і негайних дій.
Для цього «Солідарність» треба було озброїти. У Андропова вже був чеський досвід з підкиданням зброї протестувальникам. Тоді йому треба було продемонструвати, що танки увійшли до ЧССР не просто так, що антирадянськи налаштовані чехи озброюються, що автомати, пістолети й гвинтівки їм надає Захід – США. З подачі КДБ чеська Служба безпеки знаходить склад зі зброєю американського зразка, яку нібито мали передати штабу повстанців. Мав розгорітися скандал, але Вашингтон і Західна Німеччина наполягають на незалежній експертизі, яка легко встановлює: американські гвинтівки змащені мастилом виробництва НДР…
Через 12 років Андропов, напевне, підготувався значно краще, врахувавши старі помилки. Зрозуміло, що всемогутній КДБ мав тисячі можливостей перекинути зброю до Польщі. Залишилося тільки роздати її активістам «Солідарності». Але тут і стався прокол. Не врахував Юрій Володимирович, що гарячий серцем лідер руху Лех Валенса виявить у цьому питанні таку холоднокровність і розважливість. Майбутній президент Польщі зрозумів, що радянські спецслужби готують провокацію, він навідріз відмовився озброювати своїх прихильників.
Отямившись від цього проколу, кадебісти вирішили діяти по-іншому – не централізовано, а через рядових членів. Відчайдухів, котрі ненавиділи комуністів і були готові воювати з Москвою, в Польщі вистачало. Тому такий план міг і зіграти. Але на заваді йому знову став Войцех Ярузельський. З лютого 1981 року він вже очолив Кабінет міністрів ПНР, зберігши за собою посаду й міністра оборони. Усвідомивши, куди веде свою гру Андропов, Ярузельський запровадив у грудні 1981 року військовий стан.
За це рішення Ярузельського ще довго проклинали поляки, а зі здобуттям Польщею реальної незалежності від Москви він ще був змушений відповідати перед судом. Утім більшість істориків сходиться на думці: лише так країна могла захиститися від радянського вторгнення й зберегти свій суверенітет. Пам’ятаю, розмовляв з одним польським журналістом у часи Перебудови. Це був десь рік 1987-88. Від нього почув святе кредо кожного поляка-патріота: байдуже, чи буде Польща білою, чи червоною, аби лише вона була біло-червоною. І, як засвідчив історичний розвиток вже наступних років, це твердження виявилося істинним.
Але повернімося до Андропова. Чому йому так конче було втримати в руках Угорщину, Чехословаччину, Польщу? А деякі історики навіть стверджують, що він підбавив Брежнєва після празької операції розвернути танки на Югославію. Яку таку ідеологію він сповідував?
Письменники й історики, котрі ретельно вивчали його біографію, наприклад Леонід Млєчін та Ігорь Мінтко, переконані, що Юрій Андропов виробив власну ідеологію, яка поєднувала в собі елементи марксизму-ленінізму з великоросійським шовінізмом. Це ж саме за його керівництва КДБ звідкись взялася так звана «Російська партія». Члени її хоч і діяли нібито нелегально, але все ж не особливо приховували свої погляди, виступали з відверто шовіністичними статтями в журналах «Молодая гвардия» і «Наш современник». Так, Андропов робив вигляд, що його відомство бореться з «русистами», але насправді він лише мав намір за допомогою компромату міцно узалежнити їх від своєї волі, щоб у разі потреби використати. Згадати хоча б письменника-антисеміта Ніколая Яковлєва. Найвідоміша його книжка – «1 серпня 1914», де викладається думка про масонську змову всередині Тимчасового уряду після Лютневої революції. Автор писав її не просто за сприяння, а за завданням КДБ й особисто Юрія Андропова.
Не без руки Андропова відбувся й «фашистський марш» 20 квітня 1982 року. Хлопці в чорних сорочках зі свастиками промарширували біля пам’ятника Пушкіну. Чи могло це статися без дозволу КДБ? Аж ніяк. І знову ж жоден фашист не був покараний. Що це було? Можна припустити, Андропов запускав пробні кулі, стежив за реакцією суспільства. А сам тим часом розчищав собі дорогу до владного олімпу.
Хтось може заперечити, що, мовляв, ідеологію, яка поєднувала мрії про комунізм з величчю Росії, придумав Андропов, адже ще Сталін намагався її використати під час Другої світової війни. І це правда. Але Йосипу Віссаріоновичу довелося розвивати цей ідеологічний напрям, по-перше, вимушено, під тиском такої серйозної обставини, як наступ німецьких військ 1942 року. По-друге, діяти доводилося нашвидкуруч, часу для комплексного опрацювання всіх ідеологем не було.
Микита Хрущов після розвінчання культу особи Сталіна викинув на сміття і його еклектичну ідеологію, повернувшись до чистого марксизму-ленінізму. Тому Андропову довелося будувати все заново. Вводячи в комуністичну доктрину великоросійський стержень, він, звісно, не міг відмовитися від такої «привабливої» ідеї антисемітизму. Це потрібно було, по-перше, щоб ідеологія була популярною для російських громадян, а по-друге, щоб спрямувати її вістря й проти дисидентів, яких – знову ж з легкої руки КДБ – пересічні радянські громадяни інакше як євреїв не сприймали.
Важко сказати, коли саме Андропов мав намір розкрити свої справжні погляди. Надто мало доля відвела йому на посаді генерального секретаря ЦК КПРС. Можемо робити лише припущення за діями тих, кого можна вважати його ідеологічним послідовником. Наприклад, організація «Пам’ять», яка виникла на гребені Перебудови й чітко заявила про свої антисемітські погляди. Нині вже немає сумніву, що курували її радянські спецслужби. Чи був це праобраз майбутньої «Російської партії»? Не виключено. Хоча нас би більше цікавило сьогодення андроповської ідеології.
15 червні 1999 року Юрію Андропову виповнилося б 85 років. У цей день директор ФСБ Володимир Путін (без п’яти хвилин прем’єр-міністр) прийшов з квітами до пам’ятника Андропову, аби вшанувати свого колишнього шефа. Як стверджують компетентні люди, Андропов з Путіним жодного разу не зустрічалися. Проте «велич» андроповського ідеологічного спадку нинішній лідер Росії усвідомив сповна. Вже одна заява Путіна про те, що росіяни могли б і самі перемогти німецьких загарбників у Другій світовій війні, недвозначно перекидає місток до ідеологем керівника КДБ СРСР.
Напрочуд вдало використовує Путін і тактичні напрацювання Андропова. Юрій Володимирович дуже часто використовував суперечності між країнами Заходу для того, щоб забити клин між ними. Він зумів, приміром, скористатися суперечкою в Європі щодо американських «Першингів», суттєво загостривши трансатлантичні взаємини. Так само Путін вдало використав різне бачення західних країн Системи протиракетної оборони. Він спритно маніпулював газовим чинником, руйнуючи плани Європейської Унії на створення єдиної енергетичної політики. А його операція зі шпигуном-втікачем Едвардом Сноуденом взагалі мала бомбовий ефект й заледве не зірвала створення Зони вільної торгівлі між ЄУ і США.
Щодо України ВВП використовує ту саму хай і вдосконалену, але перевірену андроповську тактику: маніпуляція-провокація-вторгнення. І все залежатиме від українського суспільства й українського керівництва: наскільки ми здатні виявляти кремлівські маніпуляції, опиратися провокаціям, давати відсіч вторгненням. Поляки змогли ж.