Українська письменниця та співачка Ірена Карпа розповіла DW про роль Євромайдану в формуванні українського громадянського суспільства та свої найяскравіші враження від нього, пише dw.de.

Українська журналістка, письменниця, співачка Ірена Карпа відвідала харківській майдан. На запрошення його ведучого — українського письменника, поета, співка Сергія Жадана вона виступила разом зі своїм музикальним гуртом Qarpa. Перед виступом Ірена Карпа поділилася з DW своїми враженнями щодо подій, які зараз відбуваються у країні.

Deutsche Welle: Ірено, Ви нині кожного дня буваєте на київському Майдані, де бачите тисячі людей. Зараз тут на харківському майдані і однієї тисячі не набереться. Чому, як Ви думаєте?

Ірена Карпа: Я тут не відчуваю якогось негативу чи агресії, але разом з цим є деяка пасивність, бездіяльність. Більшість людей пливе за течією. Тобто мало хто проти, в основному всі пасивно підтримують, але якихось активних дій не роблять. Ну, і міліції тут скучно! Міліція уся поїхала до Києва (сміється – ред.). Я сюди приїхала, аби поділитися з харків’янами частинкою Майдану. Бо усі їдуть до Києва, і хочеться, щоб люди, які тут є, теж мобілізувалися. На Заході України вже все йде активніше. Зараз дуже сильно мусується тема розколу. І я тут для того, щоб показати, що Схід і Захід разом, хоча багато кому вигідно, щоб вони були окремо. Зрозуміло, що тут на Сході є певний вплив проросійської пропаганди. Але я особисто Харків не віддам!!! Не відпущу до Росії!

Що саме, по-Вашому, відбувається зараз в українському суспільстві?

Насправді все так замішано. На Майдані усе починалося з євроінтеграції, але ця мета давно себе переросла. Це вже люди, які не хочуть жити в поліцейській державі, терпіти цей весь «беспрєдєл», а хочуть жити в нормальному громадянському суспільстві. Мені здається, що це якась метаморфоза суспільства, якесь перезавантаження. На Майдані відбувається самоорганізація, коли вичленовуються якісь громадські організації, які можуть дійсно щось зробити. Саме громадські організації, не політичні парті. Зараз повинні відсіятися ті, хто багато говорить. І ті, хто щось робить конкретне.

Тобто Ви не виключаєте, що Майдан, який зараз вимагає: «Банду геть!«, так само може сказати: «Опозицію геть!«?

Може бути і таке. Багато людей на Майдані в лідерах опозиції бачать ту ж саму владу. З одного боку, це мінус, що немає до них довіри. З іншого боку, це плюс. Бо люди вже не чекають месію від опозиції, розуміють, що новий лідер має народитися серед нас . Я про те, що люди, які далекі від політики, можуть завдяки загальній освіченості і тому, що вони не належать до системи, яка породила нашу теперішню так звану політичну еліту, зробити значно більше. Насправді на Майдані з самого початку відбувся чіткий розкол між політичними партіями і громадськими організаціями. Відомі українські письменники, культурні діячі написали петицію «Завдання 5/12», де наголосили, що ці люди (лідери опозиції) є найнятими менеджерами. І якщо ми їх вибрали, то вони повинні виконувати наші завдання. Якщо ні, то слід їх теж звільнити.

Як Ви вважаєте, що буде далі? Куди прямує Майдан?

Хочеться трансформації наших дій. Поки ми бездіяльно сидимо на Майдані, ми — добра мішень для провокацій. Було б чудово, якби на місцях люди організовувалися. Наприклад в адекватні профспілки, які могли б не тільки організувати нормальний загальний страйк, але і захистити тих бюджетників, яких примушують їхати на «антимайдан». А так вони, навіть якщо і проти, то зрозуміло, що «один в полі не воїн». Було б чудово, якби у влади була б совість і вона сама пішла б у відставку. Але таке можливо в теперішній ситуації, якщо на нашу сторону стануть внутрішні війська і збройні сили. А так, я не знаю. В нас абсолютно неозброєні і не готові до будь-яких силових сценаріїв люди. Багато людей зараз на Майдані зайняті тим, що думають над планом подальших конкретних дій. Головне, щоб не було крові, щоб не було натравлювання людей один проти одного, щоб не дати владі можливості ввести надзвичайний стан.

А що для Вас особисто Майдан? Поділіться, будь ласка, найяскравішими пережитими моментами.

Коли я бачу, що йде якийсь такий дідусь з рюкзаком і несе каску, мовляв, готовий обороняти майдан! Це так торкає! Або коли моя сестра купує цукерки, такі середні, щоб понести на Майдан. І стоїть така бідна бабуся, вибирає найдорожчі, щоб теж «понести дітям на Майдан». Або коли моя подруга кидає в скриньку пожертв 100 гривень, а два чоловіки поряд, такі собі, вдягнені сіро і нещасно, кидають кожен по тисячі гривень! Це вселяє якусь таку віру! Це такі безцінні моменти, заради яких варто жити. Я дуже щаслива, що пережила 2004 рік. І дуже рада , що я бачу це все зараз. Я припускаю, що навколо Майдану наші олігархи ведуть свої подвійні ігри. Але я особисто не відчуваю себе маріонеткою. І люди на Майдані стоять самі за себе. І дай Боже, щоб в нас вистачило сил, якщо за цими «уродами» прийдуть інші, і їх теж скинути!