За чотири місяці у Києві змінили на посту міністра оборони України три особи. Чому, а головне для чого відбуваються кадрові ротації військових міністрів у такий складний для країни час? І чи врятує зміна керівництва від спроб нажитися на війні і на простих військових всіх, бодай трошки значних, чинів?
Військові призначення кожного разу неоднозначні. Складно говорити про глибокий патріотизм осіб, що, в переважній більшості, свою освіту отримували у Росії, а службу починали в Радянському Союзі. Старі зв’язки лишаються, а це завжди підозріло.
Перший міністр, що став на чолі Міністерства оборони – Ігор Тенюх, вигідно вирізнявся своїм патріотичним настроєм. Член «ВО Свобода», активний учасник помаранчевої революції. Отримав «адмірала» при Ющенко і був звільнений при Януковичу.
Все нічого, а Крим здав. Чи зорієнтуватися не зумів, чи занадто слухав накази вище стоячих при владі, чи знову ж старі зв’язки з часів депутатства у Севастополі, але Тенюху було пред’явлено низку претензій. Його звинуватили у дезінформації керівництва країни та прояві слабодухості. Разом із тим відомо, що причиною відсутності адекватної відповіді на військову агресію Росії була нерішучість політичного керівництва країни. Сам Тенюх не виключає, що тиск на нього був через спроби зробити кадрову зачистку в командуванні збройними силами України. Як би там не було, 25 березня 2014 року Ігор Тенюх після тривалої антикампанії подав у відставку з посади виконуючого обов’язки міністра оборони України.
На його місце був призначений Михайло Коваль. Його історія перед призначенням майже детективна. На відміну від наявності політичної активності попередника, Михайло Коваль особливо нічим не відзначився у буремні революційні часи. Окрім одного. 5 березня 2014 року, у розпал кримської кризи генерал-полковник прикордонних військ Михайло Коваль був викрадений «невідомими у військовій формі» біля військової частини під Ялтою. За словами Коваля, його викрали бійці повітряно-десантних військ Росії за участю цивільних осіб. Того ж дня він був звільнений. Особливостей звільнення Коваль не оприлюднив, хоча натякав, що його відпустили із почуття благородства і військової солідарності (дивно?). ЗМІ генерал-полковник повідомив, що під час транспортування йому вдалося розговорити викрадачів і переконати їх у своїй лояльності. Він розповів їм про ситуацію в Україні і, що «солдат з солдатом взаєморозуміння завжди знайде». В будь якому випадку таке викрадення стало вельми на руку напередодні призначення.
За час керування Коваля українці перерахували армії 133 мільйони гривень, ще майже 5 мільярдів уряд виділив на війну. Розпорядником всіх цих коштів є Міністерство оборони України. В результаті солдати Національної гвардії відправляються на Схід у зону АТО без належного обмундирування, без засобів захисту, без техніки, а там перебувають напівголодні, якщо допомога від волонтерів не доходить вчасно. Про зловживання в армії чуємо мало не щодня і розуміємо, що нічого не зміниться, поки там керуватимуть люди, призначені ще за Януковича. Кадрову зачистку почав був Ігор Тенюх. Та при Михайлові Ковалю майже всі звільнені були повернуті на свої місця. «Чудесною сімкою» вже встигли охрестити поновлених посадовців у Міністерстві оборони України: М.Ю. Гольдбард, А.Д.Дадівєрін, Д.Ю. Дем’яненко, О.М. Коротаєв, В.М. Хижий, І.В.Павловський, О.В.Шутов. Наприклад, Максим Гольдбард – народжений у Росії, свою діяльність розпочав у Дебальцево, у 2010 році Янукович його разом зі всіма «найкращими» людьми Донеччини забрав до столиці. Тут він і досі. І саме Гольдбард контролює рух коштів у Міністерстві.
Як бачимо, призначення Михайла Коваля на посаду міністра особливої користі країні не принесло. На Сході війна, бійці постійно потерпають від нескоординованості військового керівництва. Саме підчас керівництва Коваля загинув один із небагатьох «народних» генералів — Сергій Кульчицький.
Депутати постійно ведуть боротьбу з чистотою влади у Міністерстві оборони України. Народний депутат України Юрій Сиротюк заявляє, що у нього і його команди є список з понад сорока генералів збройних сил України, які підозрюються у співпраці з ФСБ і в корупційних діях. Можливо саме це стало причиною звільнення Михайла Коваля з посади міністра.
3 липня 2014 року за поданням президента у Верховній Раді міністром оборони призначений Валерій Гелетей. За освітою і місцем роботи аж ніяк не військовий – міліціонер. Правда, виведений Віктором Ющенко у ранг охоронника високопосадовців. Будучи начальником Управління Держохорони при Ющенкові у 2007 році, отримав військове звання генерал-майора, а через два місяці – підвищення до генерал-лейтенанта. Через рік йому присвоєно військове звання генерал-полковника. Призначення на посаду міністра оборони пов’язують із тісними зв’язками з президентом Петром Порошенком. Яким чином вплине нове призначення на ситуацію в Україні, зокрема на Сході, покаже час.
На завершення хочеться поставити декілька питань:
1. Чому єдиний генерал про якого підлеглі говорили з повагою, був убитий. Так, саме убитий. Хоча цього ніколи не докажуть.
2. Чи понесуть покарання за зданий Крим і зруйнований Схід попередні міністри? Чи просто підуть у небуття зі всіма своїми «заслугами» перед народом, як пішли всі відомі прізвища – від Януковича до Симоненка.
3. І чи не варто не так міняти міністрів, як покладати на них відповідальність і питати зі всією строгістю воєнного часу?