Після вчорашнього шабашу сепаратистів в Луганську, що стався при повній бездіяльності місцевих правоохоронців, київська влада мусить зрозуміти, що подальше утримання від рішучих дій призведе до реалізації на Донбасі того, що нещодавно відбулося у Криму
Коли озброєні терористи вільно розгулюють по начебто заблокованих містах Донеччини, а в Луганську місцеві люмпени безперешкодно заходять в усі адмінбудівлі, в які забажають, є велика імовірність повторення кримського сценарію і на Донбасі.
Під тиском озброєних «ополченців» облради Луганщини і Донеччини, котрі і до цього не наважилися рішуче відмежуватися від сепаратистів, можуть проголосити проведення в областях референдумів про відокремлення. І якщо можна вважати нікчемними призначення подібних плебісцитів самопроголошеними Донецькими та Луганськими республіками, то подібні рішення від легітимних місцевих рад ігнорувати уже ніяк не можна і владі доведеться докласти усіх можливих зусиль щоб не цього допустити.
В такий ситуації у київської влади є лише два виходи. Перший – сідати за стіл переговорів з місцевими елітами, як той же Олександр Єфремов в Луганську, і зрештою погоджуватися на всі вимоги сепаратистів, надавати їм посади губернаторів, максимальну автономію, муніципальну міліцію. Але, очевидно, що це шлях в нікуди. Потурання сепаратистам де-факто віддасть Донбас під владу Москви, звідки будуть керувати майже незалежними від Києва лідерами, і лише відтермінує на недовгий час відокремлення Донбасу де-юре.
Другий шлях – жорстке наведення порядку в проблемних регіонах, із залученням усіх наявних сил і засобів, з введенням надзвичайного або воєнного стану та задіянням збройних сил. Необхідне силове звільнення усіх захоплених будівель там, де це можна зробити з арештами і притягненням до кримінальної відповідальності ватажків сепаратистів та амністією тим, хто погодиться скласти зброю і повернутися до мирного життя. Після цього має бути організована справжня охорона усіх держустанов, телецентрів та інших важливих об’єктів, яка б гарантувала неможливість їхнього повторного захоплення.
Крім того влада мусить забезпечити реальне блокування усіх тих районів, де швидко подолати очолюваних професійними російськими диверсантами терористів не є можливим. Це дасть змогу забезпечити захист заляканого агресивними «тітушками» та озброєними терористами громадян та забезпечити нормальне життя в вільних районах та проведення там президентських виборів і запланованого всеукраїнського референдуму.
При цьому треба не забувати, що на відміну від Криму, де існувала російська військова база, і протидія сепаратистам однозначно призвела до прямого воєнного контакту з російською армією, на Донбасі російських військ офіційно немає, а перспектива вторгнення розгорнутих на кордоні путінських вояків є все ж таки гіпотетичною. Власне, Москва вже мала достатньо приводів ввести на Донбас війська, але цього не зробила, певно розуміючи, що загарбницька війна з Україною остаточно поховає можливості хоч якось порозумітися із Заходом, і призведе до нових і нових санкцій. Врешті, якщо постійно боятися реакції Москви, то можна незчутися, як втратити половину держави або взагалі опинитися в екзилі.
В умовах жорсткої боротьби з сепаратизмом розмова з людьми на кшталт Єфремова та Ахметова має бути дещо інша. Правоохоронцям необхідно чітко доводити зв’язки політиків з сепаратистами та надання їм організаційної і фінансової допомоги, робити результати власних розслідувань максимально публічними, та позбавляти їх депутатської недоторканості, притягувати до кримінальної відповідальності, а за потреби і арештовувати. Бо поки місцеві «еліти» потуратимуть сепаратистами, відновити керованість Донеччини та Луганщини буде справою марною.