За понад двадцять років своєї незалежності Україна ніколи ще не стояла перед такими тяжкими загрозами, як тепер. Але так само ніколи раніше не були такими високими шанси на кардинальні позитивні зміни – звичайно, за умови, якщо вдасться загасити загрозу війни.
Про це пише історик Ярослав Грицак у статті «Україна витримає і це випробування» на сайті «Критика».
Він зазначає, що теза про розкол України не нова. Вона нараховує, щонайменше, 20 років, і чи не вперше її оголосило Центральне розвідувальне управління (ЦРУ) у своєму аналізі української ситуації 1993 року. Однак, усупереч прогнозам ЦРУ, вибори 1994 року не завершилися ні громадянською війною, ні розколом. Відтак ситуація, схожа на 1993–1994 років, повторилася ще не раз.
«Українці вже звикли жити з такими прогнозами, подібно до того, як хвора людина звикає до лікарського діагнозу. Тільки що українська хвороба, ймовірно, не є смертельною: Україна колеться, але не розколюється. Вона є відносно стабільною політичною спільнотою. До такого висновку дійшли соціологи ще 1994 року, коли пробували аналізувати українські поділи глибше. Цей висновок вони повторювали і пізніше. Зокрема, ми разом з колегами протягом майже двадцяти років проводимо порівняння між Львовом і Донецьком – двома містами, які уособлюють в Україні два протилежні центри політичної мобілізації відповідно Заходу і Сходу. Наш висновок: відмінності між цими двома містами є драматичними, а не трагічними. Попри чималі відмінності їх об’єднує бажання жити в одній країні. Від початку 1990-х років в Україні здійснюється соціологічний моніторинґ, що містить зокрема запитання: «Якби сьогодні дійшло до повторення референдуму 1 грудня 1991 року про політичну незалежність України?». Від того часу і дотепер немає ні року, ні місяця, коли більшість населення України не підтримала б ідею політичної незалежності – і то навіть під час найгостріших політичних криз, як-от 1994 чи 2004 року», – пише Грицак.
Водночас він зазначає, що українським політикам вигідно експлуатувати внутрішні поділи. Внесення у виборчі програми вимоги захисту української (чи російської) мови або ж тих чи тих історичних символів (як-от Бандера або Ленін) дає гарантований електоральний успіх. Теза про «розкол України» часто є складником ідеологічного диму, який пускають громадянам в очі, аби відвернути нашу від інших проблем, переконаний історик.
На його думку, Україна має поважніші проблеми не з ідентичностями, а з цінностями. Набір цінностей, які сповідує більшість українського населення – і то байдуже, на Заході чи на Сході, – не дає змоги проводити в Україні радикальні політичні й економічні реформи. Це є цінності т. зв. «закритого суспільства», в якому панує почуття страху і недовіри, а головним бажанням мешканців є знайти безпеку для себе і для своєї родини.
Водночас Грицак наводить висновки світового дослідження цінностей (World Values Survey), до якого Україну було залучено в 2000-х роках. Порівняння даних із початку і кінця цього десятиліття показує важливу тенденцію: окрім того, що в Україні домінують цінності «виживання», помітно й виразний рух до цінностей «самовираження». У цьому є разюча відмінність України від Росії, де такого руху зовсім не спостерігається – навпаки, Росія еволюціонувала у протилежну сторону. «Це ще раз підтверджує тезу про те, що прихід до влади Путіна наприкінці 1990-х не був лише політичною маніпуляцією – він справді відповідав настроям більшості росіян», – констатує історик.
На його думку, ціннісні зміни в Україні спричинені двома чинниками. Першим було завершення наприкінці 1990-х років затяжної економічної стагнації після розпаду СРСР і поява та зміцнення середнього класу. Другим чинником є майже двадцятирічний (1991–2010 рр.) досвід відносної демократії. Наслідком цього, серед іншого, стало формування нового покоління 18–25-тирічних – покоління «української незалежності», яке за цінностями є ближчими до своїх ровесників-поляків, іспанців чи німців, аніж до старших (50–59-тирічних) українців.
«На фоні цього прихід Януковича до влади у 2010 році виглядав як на прикрий збій системи. Тому від самого початку його режим мав шанси стати нетривалим епізодом в історії сучасної України. Принаймні, прогноз про високу ймовірність нової революції в Україні не було так тяжко зробити – особисто я писав і говорив про нього ще 2011 року», – зазначає Грицак.
Головний, на його думку, висновок, полягає в тому, що розуміння України вимагає парадигмальної зміни – перефокусування з питання ідентичностей на питання про цінності. Події на Євромайдані неможливо вповні зрозуміти, якщо не брати до уваги їх ціннісний аспект. Недаремно євромайданівці називали свій протест революцією вартостей чи революцією гідності.
Також, за словами Грицака, опитування останніх тижнів показують, що суспільна підтримка сепаратизму в усій Україні є невисокою. Навіть на Донбасі кількість прихильників залишитися в Україні майже у два рази переважає кількість тих, хто хотів би відокремлення.
«Як показує історія, щоб країна розпалася, одних тільки сепаратистських рухів на периферії замало – має бути ще й системна криза у центрі та/чи агресія ззовні. Новій владі на загал вдалося подолати загрозу кризи в центрі, Єдиним серйозним фактором є російське втручання, – зазначає історик. – Окрім прямої і безпосередньої загрози, яку несе російська агресія для України, є ще й непряма: вона повертає українців до ситуації, коли безпека та інші цінності виживання стають головними. А це унеможливлює проведення реформ, яких так потребує Україна. У цьому відношенні Путін не лише становить загрозу для України «тут і зараз» – він ще краде у неї майбутнє».